Частина 1.
Коли наші соціологи, як і усе прогресивне людство, насолоджувалися літніми відпустками, за океаном в США відбулися знакові події, що нібито не пов’язані між собою. По-перше, в країні «жовтого диявола» трапилася серія масових вбивств, а у світовий прокат вийшов дев’ятий фільм Квентіна Тарантіно «Одного разу у Голівуді». Перед нами унікальні, тобто одиничні події. Кожне масове вбивство не пов’язане з попередим, а тим більше з творчими планами зірок Голівуду. Хоча інтуїція підказує, що є невидима нить, яка поєднує насильство в житті і кіно. І випадковість усіх цих подій є відносною, бо в глибинах людської психіки жевріють темні сили, що не випаровуються під тиском цивілізації. Митці здатні вивести потаємні настрої на екрани і продемонструвати, чого варте те або інше суспільство насправді.
Отже, 3-4 серпня у США сталися три масових вбивства поспіль. У техаському місті Ель-Пасо (на кордоні з Мексикою, де 80% жителів є мексиканцями) 21-річний Патрік Крусіус відкрив вогонь із автомату Калашникова по відвідувачах супермаркету Walmart. Убив 20 людей, понад два десятки – отримали поранення. Через 13 годин потому 24-річний Коннор Беттс почав стрілянину у місті Дейтон, штат Огайо, – убив 9 осіб, 16 – були поранені. Третя стрілянина сталася біля міста Чикаго, штат Каліфорнія. Тут невідомий почав стріляти по людях, проїжджаючи повз дитячий майданчик. У результаті 7 осіб було поранено. Ці події геть нічого не пов’язує, окрім того, що масові вбивства в США перетворилися на соціальний факт (буквально за визначенням Дюркгайма). Є кілька загальних ознак: повторюваність явища з року у рік, масовість дій і стійка статистика, вплив на самопочуття мільйонів громадян і соціальні інституції. Згідно інформації «The Gun Violence Archive» (GVA), організації що відслідковує подібні інциденти, за 216 днів 2019 року вже трапилося 292 масових розстрілів. Попереднього року – 339 розстрілів, в яких 370 осіб було вбито, 1,3 тис. – отримали поранення й травми. Кримінологи констатують, що частота масових вбивств має стійкій тренд до зростання за кілька останніх десятиліть.
Що розуміється під терміном «масове вбивство»? GVA визнає масовим вбивством кожен інцидент, в якому мінімум чотири особи були вбито й (або) поранено в одному місці і у той самий час, не враховуючи стрільця. Тобто, одна людина (дуже не часто – дві) самостійно приймає фатальне рішення, бере до рук зброю, прямує до людного місця (навчальний заклад, кафе, майдан, церков, супермаркет тощо) і вбиває невибірково усіх, хто стає на шляху. Трапляються й інші сценарії, що пов’язані з сімейним насильством або опором поліції. В інший класифікаційний кластер варто віднести терористичні акти, масові вбивства на війні, факти геноциду, коли за вказаними діями стоять певні структури, було планування акції іншими особами, і є ознаки тактики й цілеспрямованості.
Класичні масові вбивства є непередбачуваними виливами темної сторони людської психіки (архетип «Тінь» за Юнгом ), коли реалізується прихований емоційний мотив ненависті, помсти, радикальної мізантропії і один Бог (або Диявол?) знає чого ще. Особлива і фатальна небезпека для жертв цього виду злочину полягає в тому, що нізвідки під мирним небом і у звичайному ритмі дня може з’явитися агресивна озброєна істота; вона нічого не буде пояснювати або вимагати, а почне люто вбивати оточуючих аж доки не закінчяться набої або її не зупинить куля поліцейського. Хто частіше виступає в ролі «божевільного стрільця»? Білі чоловіки молодого віку, у т.ч. неповнолітні, наприклад, учні шкіл та коледжів. Є «неприємні винятки»: найбільш грандіозний розстріл громадян своєї країни вчинив 64-річний Стівен Педдок, який у жовтні 2017 р. поклав у Лас-Вегасі 58 людей і ще 500 отримали поранення. Різниця у віці стрільців є значною. Так, через місяць після трагічних подій 3-4 серпня 2019 р., вже у штаті Алабама, місто Елкмонт, 14-річний підліток розстріляв свою сім’ю, вбив п’ятьох родичів. Владиславу Рослякову в окупованій Керчі було 18 років, коли 17 жовтня 2018 р. він не вагаючись вбив у політехнічному коледжі 21 людину і кілька десятків поранив. Його вік, мабуть, є ближчим до модального. Запобігти масовим вбивствам виявляється на практиці дуже складно, бо немає очевидного спільного соціального профілю стрільця, а голова, як відомо, є «предметом темним і дослідженню не підлягає». Тим не менш, після останніх струсів американці почали щось робити. Повідомлялося, що Генпрокурор США Вільям Барр підготував проект закону про введення смертної кари для осіб, що скоїли масові вбивства. Поліція в свою чергу за два тижні, що пройшли з моменту розстрілів в Эль-Пасо та Дейтоні, затримала три десятки осіб у віці від 13 до 38 років. Вони нібито погрожували скоїти масові вбивства у різних містах США. Але це, скоріше, рефлекторна реакція, аби якось заспокоїти громадськість.
Ці криваві події відбуваються у найбільш розвинутій країні світу, тобто як гіпотезу запропонувати закономірність: чим далі по шляху цивілізації просувається суспільство, тим частіше у окремих індивідів на ззовні виплескується темна сила. Додаймо, що США не є виключенням, подібні випадки вже зафіксовані в різних країнах «цивілізованого світу», а раніше вони майже не спостерігалися. В останні роки напади поєднуються з ксенофобією і набувають ідеологічної спрямованості. Нагадаємо, норвезький націоналіст Андерс Брейвик 2017 р. вбив 77 людей й поранив 151, мотивуючи свій вчинок боротьбою з мультикультуралізмом. Брейвік надихнув своїм прикладом Брентона Тарронта, який організував напади 15 березня 2019 р. на мечеті в Новій Зеландії (49 – загиблих, 40 – поранено). А Патрік Крусіус, якого ми згадали на початку, здався поліції і розповів, що його підштовхнув приклад Тарронта. Але ми не бачимо тут конспірології і, фактично, раціонального мислення, а радше намагання легітимізувати постскриптум напад агресивного божевілля шляхом посиланнями на чужий приклад. Крусіус за кілька годин до акції помістив в Інтернеті свій маніфест, спрямований проти іноземців (мексиканців). Але цей «ідеологічний кластер» є винятком, у більшості випадків ми маємо справу з малозрозумілими «вбивствами заради вбивств», раціонального пояснення вони не мають, стрільці, як правило, свідомо прирікають себе на смерть і нічим, окрім, образно кажучи протуберанцями «Танатосу» (мортідо) пояснити їх дії складно. Таким чином констатуємо: цивілізаційні стримувачі замість того, аби з часом ставати більш стійкими, руйнуються буквально на очах, і на ззовні виходить первісна несоціалізована людина-монстр.
Американські кримінологи пояснюють ситуацію «стріляючих штатів Америки» тим, що в країні існує майже вільний обіг зброї. Друга поправка до Конституції, якій вже майже 250 років, дозволяла в оригіналі носити відкрито мушкет з одним набоєм. Ситуація змінилася. Тепер стрільці користуються автоматичною зброєю. Другого серпня Беттс встиг зробити 26 пострілів з напівавтоматичної гвинтівки за 22 секунди. В нападника теж стріляли з подібної зброї: в його тілі нарахували 52-а вогнепальні поранення. Загальна думка полягає в тому, що в Америці склався «культ кольта» або «культура зброї», лікувати це не можливо. На тлі останніх гострих подій законодавці штату Техас, де обіг зброї майже не регулюється, навіть лібералізували відповідне законодавство. Наприклад, один з документів забороняє орендаторам включати спеціальний пункт у договір оренди щодо обмежень зберігати зброю тим, хто винаймає у них жило. Другий документ ще цікавіший – школам заборонено розробляти свої правила стосовно того, в якому вигляді можна залишати зброю в автівках на паркувальних майданчиках навчального закладу. Громадські активісти підняли хвилю на користь введення більш жорстких федеральних законів стосовно зброї. Але громадська думка Америка зробила оригінальний кульбіт: за спостереженнями інститут Геллапа, на тлі різкого збільшення насильства й частоти масових вбивств громадяни, виявляється, хочуть у своїй більшості і дали мати права на зброю. Процент прихильників обмежень права американців на володіння зброєю впав за останні роки майже вдвічі. Американці бояться вбивць, але воліють мати засоби самозахисту. А от хто в черговий раз «зійде з котушок» й маючи власну зброю почне стріляти в інших – ніхто достеменно не знає. Виглядає так, що Америка буде гарантовано стріляти і надалі.
А до чого тут фільм Тарантіно? В США тисячі фільмів мають криваву драматургію. Існує така кримінологічна теорія – «драматизація зла», яку запропонував ще перед Другою світовою війною соціолог-кримінолог Танненбаум. Суть в тому, що нездоровий потяг мас-медіа й масового мистецтва до кримінальних сюжетів й персоналій андеграунду є самостійним фактором, що зумовлює зростання показників злочинності. «Одного разу в Голівуді» – це творчий відгук на своєрідний «ювілей»: 50 років тому, тобто 1969 р. у багатому віліджі, де мешкали тогочасні зірки екрану, відбулася кривава трагедія. Вона сколихнула Америку і її пам’ятають досі. (Ось чому демонстрація фільму в українських кінотеатрах була позбавлена родзинки – багато глядачів не розуміли історичного підтексту). Трапилося наступне: в будинок режисера Романа Поланскі увірвалася озброєна група чоловіків та жінок, яку складали члени секти (банди) Менсона, що була рекрутована з осередка хіпі. Вони жорстоко вбили усіх п’ятьох присутніх (знаменитий режисер перебував на той момент в Європі); його дружина – актриса Шерон Тейт – була вагітною на дев’ятому місяці, на її тілі потім нарахували 16 ножових поранень. Злочинці, за задумом Менсона, мали не тільки пограбувати будинок, але й залишити певні знаки, наприклад, написи кров’ю слово «свині» на стіні помешкання. Це трактувалося їх ватажком як помста «зажерливим буржуа», що своїми фільмами нібито погано впливали на свідомість американців. Менсон був (помер 2017 р. у в’язниці) типовим природженим злочинцем-насильником, агресивним соціопатом, збоченим маніпулятором. Він майже усе життя привів у виправних закладах і ненавидив цей світ. З ним усе зрозуміло, а от чому до нього приєдналися «діти квітів» й взяли до рук ножі – це якщо і загадка, то має своє пояснення, бо Менсон себе позиціонував як месію – такого собі Ісуса-Сатану.
Тарантіно не планував знімати історичне кіно до «ювілею», бо якщо він почав би відтворювати справжню картину подій, то мав йти традиційним шляхом сучасного суспільства – зло має бути засудженим, а глядачі отримують черговий урок гуманізму через відторгнення зла. Тобто творець фільму мав би працювати на суспільство, але для Тарантіно подібна заангажованість виглядає не цікавою. Суспільство, дійсно, створює запобіжники злочинності, самогубства, іншим девіантним проявам; воно є вищою реальністю стосовно особи, і відіграє роль керуючої моральної сили. Така думка була дуже популярною на початку ХХ ст. Вона проходить червоною ниткою через соціологію Е.Дюркгайма, французький соціолог в роботі «Самогубство» детально розглядає запобіжні функції релігії, сім’ї, професійних корпорацій. Зигмунд Фрейд втілив цю ідею в концепт Супер-Его, а російський дореволюційний кримінолог С.К. Гогель побудував на ідеї благотворної ролі соціальних зв’язків і включення людини до різних спільнот власну теорію запобігання злочинності (Гогель С. Роль общества в деле борьбы с преступностью СПб , 1906.).
А тепер, у ХХІ ст., виявляється, що суспільство замість того, аби ще більше поглинути й соціалізувати індивіда, дає збій. Масові і серійні вбивці, терористи знаходяться, очевидно, поза межами культурного впливу. І творча фантазія Тарантіно народжує парадоксальну проекцію розв’язки історії 50-річної давнини. Два вигаданих персонажі, яких доволі яскраво відобразили на екрані Бред Пітт і Ді Капріо, знищують нападників, можна сказати зухвало і у «неприродній спосіб». Тарантіно є майстром на такі сцени, це його коник. А гості вілли Поланскі усі залишаються на екрані живими й здоровими, та ще й запрошують головного героя фільму до себе на вечірку. Хеппі-енд. Зал полегшено зітхає.
Цікавим є те, як по-різному сприйняли у світі фільм Тарантіно. Російський націоналіст і автор словосполучення «русская весна» Єгор Холмогоров зрадів тому, що Тарантіно нарешті став на ґрунт консервативних цінностей і продемонстрував як треба чинити з ліваками і різним непотребом, що заважають білій людині. Дамо кілька цитат з його розлогої рецензії мовою оригіналу без коментарів: «Фильм Тарантино — об ослепительно «белых привилегированных мужчинах-англосаксах» и о том, как они прекрасны, и как много в них добра и простой старой доброй силы в духе старых вестернов». І ще: «Однажды в Голливуде» — это жёсткий удар под дых леволиберальной идеологии, которая захватила и поставила на грань уничтожения старую добрую Америку. По сути, хиппизм, ставший прародителем всех современных феминисток, антирасистов, ЛГБТ-активистов, борцов за толерантность против консервативных ценностей, приравнивается Тарантино к фашизму. Старые добрые американские герои, буквально сошедшие с экранов вестернов, ещё способны защитить Америку от гибели с помощью кулака, бойцовой собаки и огнемёта. Встретишь левацкую ведьму — сожги её так же, не задумываясь, как бесславные ублюдки сожгли Гитлера». А потім проекція на свою батьківщину: «Голливуд начинает всё больше превращаться в консервативную Москву, эта Москва превращается в левацкий Голливуд, где разгуливают стаи женщин, превратившихся в диких собак и бросающихся на защитников правопорядка, которых называют не иначе, как «свиньями».
Залишимо російських націоналістів при своїй думці, вона доволі прозора і без подібних рецензій. Очевидним є те, що Тарантіно не перейшов на позицію Ку-клукс-клану. Його кіно є експериментальним в тому сенсі, що він виводить на ззовні підсвідомість людини, досліджує колективне несвідоме не у збоченців, а у добропорядному натовпі. Він пророче відчув «дух нашого часу» – технічний прогрес не змінив природу людини й вона виривається на зовні у потворній для цивілізованого соціуму формі, але й основна маса населення є тими ж самими Homo Sapens і вона також у підсвідомості схильна до насильства. У масовій свідомості розчинено архетип насильства. Відсутність зовнішньої війни, яка за Фрейдом, є засобом каналізації мортідо й нейтралізації накопиченої у підсвідомості агресії, створює ситуацію «соціального землетрусу». Невмотивовані вбивства є найкращою ілюстрацією загальної закономірності. Добропорядна маса по-своєму рефлексує факт масових вбивств у мирні часи. Не випадково коли відбувся прем’єрний показ «Одного разу у Голівуді» на Канському кінофестивалі – присутні влаштували 6-ти хвилинну овацію. Ця порядна у всіх відношеннях аудиторія не тільки віддавала належне майстерності метра кінорежисури, але й відчувала певне полегшення: солідарне зло перемагає зло андеграунду. Відбувається розрядка внутрішньої напруги, де замішані і власна агресія, і страх перед загрозами з боку анонімних інших. Режисер «Кримінального чтива» нарешті звільнив свідомість від обтяжуючого відчуття агресії, коли так хочеться, але не можна (суспільство забороняє). А тут герой фільму бере в руки вогнемет і не вагаючись випалює «погану дівчину». Саме так, не хлопця (серед чоловіків багато поганців), а представницю прекрасної статі, дарма що це «брудна хіпі». І аудиторія радіє, бо автори фільму не проводять її ще раз через справжню реальність, а відкривають можливість рятівної проекції (за Фрейдом). Відповідно зменшується фрустрація. Глядач побачив на екрані саме те, чого підсвідомо прагне часто-густо у житті, але не може зробити через виховання, слабкодухість і боязнь кримінального переслідування. Як тут можна погодитися на заборону приватного володіння зброї? Навпаки до арсеналу, який вже є у приватному маєтку, гарно було б додати армійський вогнемет…
Чи один Тарантіно експериментує з колективним несвідомим? Спроб багато, а от вдалих результатів обмаль. Російський варіант кіно за рецептом Тарантіно втілював Алєксєй Балабанов. Він вивів на екрани образи героїв російської кримінальної революції, абсолютно у дусі Тарантіно створено «Жмурки» (2005 р., сценарій плюс режисура фільму). Но ми звертаємо увагу на інший кінопродукт – зловісною для українців виявилася на перевірку часом так звана «братська» дилогія. У «Браті» сюжет базується на бандитських колізіях 1990-х рр. з домішками ксенофобії та націоналізму. Але у «Браті-2» відбувся якісний стрибок: режисер зосереджується на відносинах російського «ударного» націоналізму з зовнішнім світом, дії відбуваються в Москві та Америці, на сцені з’являються євреї, українці, афроамериканці, білі американці, як опоненти «правдивої Росії». Зрозуміти Балабанова ще складніше, ніж Тарантіно: що саме він хоче сказати суспільству, заливши екран кров’ю? В Росії досі намагаються розкрити сенс його кіно, проводячи щорічні «Балабановські читання». Сам Балабанов визначав свій жанр як «фантастичний реалізм» (а хіба так можливо?). Критик Ян Левченко впевнений, що його фільми об’єднує сюжет розпаду й інволюції людини, Андрій Плахов побачив тему трансгресії, коли людина долає звичайний свій стан шляхом порушення соціальних норм. «Брат-2» був відкинутий гуманістичною інтелігенцією як фашистський фільм (за визначенням секретаря спілки кінематографістів Росії Д. Дондурея). Юрій Шевчук відмовився брати участь у фільмі, назвавши його – «чудовищное, ужасное, отвратительное националистическое культовое кино» (сцена масового вбивства у клубі «Метро» мала супроводжуватися піснею групи ДДТ, а після відмови була використана композиція Бі-2 «Полковнику никто не пишет»).
Ми бачимо у фільмі трохи інший ракурс: фактично у 1999 р. російський сценарист і режисер максимально точно передбачив війну з Україною під прапором глобального зіткнення з Америкою. Основні сенси так званої «русской весны» вже розгорнуті у «Браті-2». Тут ми чуємо такі меми як «фашист», «бандеровець», конструкт продажної і чужої для російської людини Америки, зневага й ненависть до українців, право сили, що вище ніж право людини на життя, «русские не здаются» і «мой дед воевал» тощо. «Скрепні» прості істини «справжньої Росії» втілює дитячий віршик, який декламує головний герой пересуваючись драбиною за мить перед черговим розстрілом. Російська національна ідея звучить в устах кримінальника, і це Балабанов робить абсолютно свідомо. І усе на тлі примітивного шовінізму й позірної неповаги до інших. Чого вартий такий діалог: «Не, Киркоров мне не нравится. Слащавый он какой-то, подкрашенный весь, подпудренный как баба… Одно слово — румын. — Так он болгарин. — Да? Какая разница?». Офіційна Росія епохи Горбачова і Єльцина в фільмі засуджується: «А где твоя Родина, сынок?! Сдал Горбачёв твою Родину американцам, чтобы тусоваться красиво. А теперь твоя Родина две войны и Крым просрала! Русских людей в Прибалтике сдала, сербов на Балканах сдала…» осіяРосія Але є сакральна батьківщина, яка і надихає кримінальника Багрова на масові вбивства «не наших». До неї в кінці кривавої саги повертаються герої фільму зі словами: «Мальчик, ты не понял. Водочки нам принеси, мы домой летим!». Такий ракурс мав повний й емоційний відгук у простого глядача з вулиці. Очевидці розказували, що під час демонстрації розстрілу українців у клубі «Львів» зі словами стрільця «Вы мне, гады, ещё за Севастополь ответите!» виникали стихійні оплески, зал шаленів від радості. То Балабанов підпалювач війни і його треба посмертно (помер в канун війни у 2013 р.) судити за злочин проти миру? Але не усе так просто, Балабанов не формулює цілі, він виводить на екран російські архетипи колективного несвідомого, і стає доволі моторошно.
Коли дивишся фільм не полишає відчуття, що автор ще й тролить російського глядача, націоналізм в його інтерпретації виходить вже дуже вульгарним і приземленим до рівня обивателя у глибинки. Сам Балабанов з провінції – міста Свердловська, він не погано знав настрої народних мас, те, про що говорять у наливайках і пивних, на хокеї і в армійських колективах, в черзі за горілкою та за партією в доміно; і про що мріє ну дуже проста людина, висмоктуючи черговий фунфурік з етикеткою «боярышник». Він актуалізував колективне несвідоме і безпомилково вгадав майбутнє: війні бути. Без сумніву, герої фільми мали би опинитися в лавах бойовиків на Донбасі у 2014 р. під прапорами «святої Русі».
Агресія, за нашими спостереженнями, є цивілізаційною рисою росіян. Так влаштована їх душа: якщо не трапиться зовнішня війна темні сили підсвідомості кинуть громадян у різанину всередині суспільства. Таке вже спостерігалося в історії Росії кілька разів. Кримінальна революція 1990-х рр. і період напіврозпаду Росії розгорталися на тлі припинення афганської війни. Але прийшов Путін, розв’язав Другу чеченську війну, а потім вказав перстом на захід. Країна з ентузіастом підхопила новий старий тренд. Отже, гуртування нації довкола вождя у 2014 р. було запрограмоване архетипами несвідомого, які приховувалися до певного часу у головах людей (принаймні, мова йде про 80% росіян). А Балабанов геніально відчув поворот історії тоді, коли абсолютна більшість інтелектуалів вважали, що Росія продовжить шлях демократії і мирного будівництва підвалин капіталізму. Він орієнтувався не на авторитетні прогнози, а на власне дослідження прихованих в глибинах колективної свідомості емоцій і традиційних сенсів. Путін також правильно вгадав ці настрої і тому міцно тримає країну у своїх руках.
Масові вбивства у фільмах Тарантіно і Балабанова мають різне функціональне навантаження. Експерименти з колективним несвідомим є національно обумовленими процедурами. Тарантіно створював американське кіно, де на поверхню виводилася «Тінь» масового американця, який готовий стріляти у «поганих хлопців» зі зброї, що є його приватною власністю, а Балабанов робив спіритичні сеанси, викликаючи дух простого мешканця російських рівнин, що марить ксенофобією, обернутою на ззовні. Чи злякався він підсумком свого небезпечного експерименту? Останній його фільм «Я тоже хочу» наводить і на такі роздуми, де фактично митець моделює власну смерть, здобувши звання й нагороди, але не маючи благословення і прощення.
