Проблема соціальної нерівності завжди перебувала в центрі уваги соціальних наук. Протягом тисячоліть не припиняються наукові й політичні дискусії щодо обґрунтованості / необґрунтованості, справедливості / несправедливості нерівності. Наводилися й наводяться переконливі аргументи як на користь нерівності, так і проти неї. Нерідко проблема нерівності не лише ставала предметом теоретичних баталій, але й надихала революційні маси, виводячи їх на вулиці та зіштовхуючи класи й верстви в гострих силових протиборствах. Гасла боротьби з нерівністю й до сьогодні надихають популістів різного роду.
Класична тріада соціальної нерівності зводиться до нерівного доступу до багатства, влади та слави – трьох фундаментальних благ, яких прагне людина. Історія не знає жодного суспільства, у якому ці блага розподілялися хоча б відносно рівномірно або справедливо, що, звісно, не одне й те саме. Спостерігається нерівність між окремими особистостями в малих групах, між малими і великими соціальними групами, соціальними організаціями, спільнотами й інститутами, регіонами й станами, етносами й суперетносами. Нерівність є маркером соціальних взаємодій на мікро- та макрорівнях, у менш або більш широкому міжнародному масштабі, нарешті, на рівні глобальних політичних та економічних відносин.
Меритократичні або функціоналістські соціологічні інтерпретації нерівності поширені лише у вузьких консервативних та ліберальних колах. На рівні масової свідомості нерівність ніколи не отримувала серйозного виправдання. Реальна, переживана і уявлювана нерівності були і є потужним мотиватором соціальних рухів, виступів та протестів; такі нерівності лежать в основі практично всіх соціальних конфліктів.
У другій половині ХХ століття в наукових колах виникає відчуття того, що від швидкого економічного зростання виграють усі основні соціальні прошарки, а соціальна нерівність суттєво пом’якшується, перестає бути каталізатором протестних настроїв і відповідних колективних дій. Але соціально-економічний розвиток у ХХI столітті засвідчує протилежне. Економічне зростання не зменшує, як передбачав С. Кузнець, майнової нерівності. Вона не лише збереглася, а й суттєво зросла, як переконливо показав у своєму бестселері Т. Пікетті [1]. Зростання прибутків у світовому масштабі супроводжувалося збільшенням нерівності в процесі їхнього розподілу.
Економічна статистика дає величезний матеріал, що показує колосальний розрив у прибутках як між багатими та бідними країнами, так і всередині країни. Тим паче, якщо взяти до уваги виклади Т. Пікетті, цей розрив у зоні ринкової економіки збільшується, оскільки прибутки від капіталу випереджають ті, які дає праця. «У цих умовах спадкове майно майже невідворотно буде превалювати над майном, накопиченим упродовж трудового життя, а концентрація капіталу досягатиме дуже високого рівня, який, цілком імовірно, не буде відповідати меритократичним цінностям і принципам соціальної справедливості, що лежать в основі наших сучасних демократичних суспільств» [1, с. 45].
Понад те, окрім нерівності майнової, ХХI століття зумовило й продовжує зумовлювати нові форми соціальної нерівності. Інформаційна революція породила нерівність цифрову, яка різко обмежує практично всі значущі життєві шанси для людей, відірваних від віртуальної реальності, інформаційних масивів і потоків, що дають змогу користуватися багатьма благами сучасної цивілізації.
Глобалізація породила, на що звернув увагу З. Бауман, нерівність мобільності, звільнила від простору й часу низку обраних соціальних груп та локалізувала, прив’язала до обмеженого простору безліч інших груп і прошарків. «Те, що одні уявляють глобалізацією, для інших перетворюється на локалізацію; для одних – це провісник нової свободи, для інших – несподіваний і жорстокий удар долі. Першорядною серед омріяних цінностей стає мобільність, тобто свобода руху, цей спокон вічно дефіцитний і нерівномірно розподілюваний товар швидко перетворюється на головний чинник розшарування нашої пізньосучасної або постсучасної епохи» [2, с. 10].
Можна вказати й на низку інших форм соціальної нерівності, що породжуються або актуалізуються сучасним світом: символічна нерівність, нерівність культурна, нерівність екологічна, нерівність поколінь, нерівність безпеки, нерівність стабільності та ін. Деякі з них усвідомлюються сильніше, деякі ж до певного часу лишаються менш відчутними. Але всі вони разом утворюють складне, багатовимірне поле різних життєвих шансів, різних можливостей, які поляризують долі груп та індивідів, протиставляють їх один одному, зіштовхують у реальних і потенційних конфліктах.
Нові соціальні нерівності зумовлюють нові процеси в ідеологічній сфері, у політичних дискурсах, змінюють фундаментальні культурні орієнтації, посилюють цивілізаційні конфлікти. Не тільки економічні, але й багато інших соціальних інститутів починають зазнавати впливу цих процесів.
Тому сучасний світ неможливо збагнути в усій його складності й суперечливості, оцінити його ризики й небезпечні тренди, не звертаючись до теми соціальної нерівності, не привертаючи до неї уваги міжнародних організацій, урядів, політиків, експертів.
Соціальна нерівність, яка зростає, трансформується та набуває нових форм і масштабів, несумісна з новою, більш передовою й вимогливою масовою свідомістю, із новими в інформаційній ері можливостями сприймати on-lіne весь світ, який глобалізується, і гостро реагувати як на реальні, так і уявні несправедливості. Соціальна нерівність нагадує величезну порохову бочку із тліючим ґнотом, що рано чи пізно вибухне, якщо її не помічати й нічого не вживати.
Проблема соціальної нерівності не належить до якось однієї із соціальних наук. Вона потребує комплексного й усебічного осмислення, передусім із погляду економічної науки, що фіксує строгими кількісними методами реальний стан майнового розшарування й оцінює ймовірність його подальшої динаміки. Проблема соціальної нерівності перебуває в полі зору культурологів, які досліджують культурні традиції й стереотипи сприйняття нерівності. Політологи аналізують проблематику нерівності в ідеологічних доктринах і політичних програмах, оцінюють різні способи легітимізації нерівності, або, навпаки, її стигматизації для впливу на політичну активність мас.
І, безумовно, проблема нерівності глибоко захоплювала й сьогодні цікавить соціологів, які, по-перше, проектують реальну нерівність на соціальну структуру суспільств, на процеси соціальної стратифікації й мобільності; по-друге, досліджують і оцінюють форми суб’єктивного сприйняття нерівності, зіставляють їх із фактичними соціокультурними контекстами соціальної поведінки, оцінюють імовірність виникнення відповідних колективних дій, соціальних конфліктів і революційних потрясінь.
Річ у тім, що соціальна нерівність по-різному сприймається різними групами, у різний час та в різних соціальних системах. Існують і є досить гнучкими нормативні уявлення про припустиме майнове розшарування, про прийнятні прибутки, зарплати тощо. Необхідно намагатися зрозуміти походження таких уявлень, форми їхньої еволюції. «Аналіз їхньої зміни пов’язаний із соціологією, психологією, дослідженням уявлень і сприйняття з культурною й політичною історією не менше, ніж з економікою в точному значенні цього слова. Питання нерівності належить до суспільних наук у широкому розумінні цього слова, а не до якоїсь однієї із цих дисциплін» [1, с. 332].
Проте кожна із суспільних наук повинна бачити свій аспект проблеми нерівності, освоювати власний ракурс аналізу, відштовхуючись від своїх традиційних методів та інструментаріїв і розробляючи нові. Для соціології це багато в чому технології масових опитувань, що дозволяють оцінювати стан суспільної думки, її інтерпретації форм і глибини соціальної нерівності, потенційний зв’язок цих інтерпретацій із соціальними конфліктами й можливою протестною поведінкою.
Актуальність реалізації проекту «Соціальні нерівності: сприйняття українським суспільством», здійсненого Соціологічною асоціацією України за фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження», зумовлена необхідністю вирішення надзвичайно важливої проблеми сучасного українського суспільства – підвищення соціальної напруженості, що викликана поглибленням соціальної нерівності в нашій країні, появою нових форм нерівності її громадян, що виявляються у нерівному доступі українців до різноманітних соціальних ресурсів. Серед них: нерівний доступ до якісної середньої та вищої освіти; нерівні можливості реалізації у професійній сфері; нерівний доступ до сегментів ринку праці, що забезпечують високооплачувану та престижну роботу; нерівний доступ до зайнятості взагалі та працевлаштування «по душі»; нерівні можливості щодо створення власного бізнесу; нерівний доступ до влади, до політичної участі, участі в управлінні місцевими громадами; нерівні можливості виїзду за кордон (на тимчасову роботу, навчання тощо); нерівний доступ до споживчого ринку; нерівні можливості якісного відпочинку, користування висококоштовними рекреаційними установами; нерівний доступ до якісних медичних послуг; нерівні можливості щодо забезпечення особистої безпеки та безпеки своєї сім’ї, зокрема нерівний доступ до засобів особистого захисту (вогнепальної зброї тощо); нерівні можливості використання ІТ, інтернет-ресурсів, цифрова нерівність; нерівний доступ до культурних ресурсів (театрів, музеїв, інших культурних закладів); нерівні можливості щодо екологічної безпеки, в тому числі доступу до екологічно чистих продуктів харчування; нерівність можливостей, пов’язана з мовними компетенціями, тощо.
Протягом терміну проекту було проведено емпіричне соціологічне дослідження, спрямоване на визначення того, як сприймається соціальна нерівність, ті чи інші її різновиди громадянами України; відсутність доступу до яких саме ресурсів може викликати активні протестні акції, конфлікти між різними соціальними групами та владою, між роботодавцями та найманими працівниками тощо, тобто може призвести до суттєвого підвищення соціальної напруженості в українському суспільстві.
За результатами реалізації проекту, зокрема завдяки аналізу отриманої соціологічної інформації, була досягнена його мета – розроблені рекомендації та пропозиції щодо можливих шляхів подолання тих чи інших видів соціальної нерівності, а, отже, зниження рівня соціальної напруженості в українському соціумі.
У реалізації проекту як партнерські організації взяли участь регіональні відділення Соціологічної асоціації України, колективні члени САУ, а також такі академічні та навчальні установи, як Інститут соціології НАН України, Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Львівський національний університет імені Івана Франка, Одеський національний університет імені І. І. Мечникова та деякі інші вищі навчальні заклади України.
