Зброя і людина

Ігор Рущенко

КІНО І ТЕМНА РЕАЛЬНІСТЬ

Частина ІІ. Людина і зброя

2003 р. на екрани вийшла кінокартина «Полуничка у супермаркеті», яку часто називають фільмом Еміра Кустуриці. Останній, дійсно, був продюсером й зіграв епізодичну роль командира спецназу, а от сценарій і режисура належали Душану Мілічу. За сценарієм, супермаркет на околиці Белграду, який нещодавно відкрила американська фірма, захоплює людина у неадекватному стані – ветеран Югославських війн (1991-2001), у якого в руках автомат Калашникова. Пару діб тому одна касирка відмовилася після закінчення роботи розрахувати його бабусю, і от тепер заявляється озброєна людина, бере заручників і вимагає справедливості. Дії головного персонажу фільму абсурдні і хаотичні, заяви вказують на хворобливий стан особи, що перебуває в іншій реальності. Головну роль грає Срджан Тодорович, якого Кустуриця завжди запрошував на ролі фактурних злодіїв. Отже, на екрані ми бачимо класичну ситуацію для ілюстрації військового синдрому або синдрому комбатантів, коли actor має посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), він так і не повернувся з війни, живе старими емоціями й настановами, викривлено сприймає реальність, стає незручним та небезпечним для суспільства. Герой війни, і це дуже важливо, не уявляє подальшого життя без зброї, бо вона фізично підтримує старе уявлення про самого себе, продовжує живити «я-концепцію» людини на війні. Чого ця людина вартує без зброї у цивільному житті? Але більшість суспільства живе вже мирним життям… Конфлікти у побуті так не вирішуються, герой стає небезпечним девіантом. Щоправда, фільм не є кривавим, його жанр, скоріше, сумна комедія, є алармістські нотки і такий собі присмак минулої війни. Отже, посміялися і хепі-енд.

Не загинув і Олексій Белько, хоча був на крок від влучного пострілу снайпера, коли він 18 вересня 2019 р. захопив міст «Метро» у Києві і три години тримав у напрузі місто й силові структури. Його дії – повний аналог сюжету «Полуничка у супермаркеті». От Вам і пророча сила мистецтва! Нагадаємо, Белько, якому 42 роки, воював на Сході, служив у ЗСУ, був звільнений і мав очевидний психологічний надлом, який посилювався застосуванням наркотичних засобів. Міжнародний класифікатор хвороб пояснює ПТСР так: «реакція на великий стрес та порушення адаптації». До речі, психологічний зрив може відбутися через багато років після події, що гостро травмувала людину. Дезадаптованість робить таких людей небезпечними для суспільства. В США 50% ветеранів В’єтнамської війни упродовж життя хоча б 1 раз заарештовувалися поліцією. Тепер цю проблему має Україна.

Головне полягає в тому, що у Белька в руках була справжня зброя, і він погрожував підірвати міст через Дніпро. «Терорист» досяг, можливо, бажаного – на кілька годин його абсурдний вчинок перетворився на топ-новину, біля мосту скупчилися поліція (близько трьох сотень силовиків), підрозділи КОРД, кілька одиниць бронетехніки, водна поліція на катерах, вище керівництво МВС; велася пряма телетрансляція, а кілька десятків тисяч киян не мали змоги вчасно дістатися своїх домівок після роботи, метро було паралізоване. Маленька і за великим рахунком нікому вже не потрібна людина на мить нібито стала центром всесвіту. Фігурант наробив галасу і, можливо, отримав психологічну компенсацію після кількох діб суцільної фрустрації (за його зізнанням на допиті, він не спав останні дні, втікав від уявних переслідувачів, намагався заспокоїтися за допомогою наркотичних пігулок). Типова картина для нервового зриву на тлі воєнних спогадів, можливо, контузії, посттравматичного стресового розладу і неадекватного сприйняття мирного життя. Але тут була присутня вже не театральна, а реальна зброя. Підрахуємо: вилучено тубус від гранатомету, пістолет, нарізний карабін, мисливську рушницю. Не поганий арсенал, що додавав «терористу» впевненості. А перед тим він добровільно здав поліції 1 кг вибухівки й бойові патрони (ось чому до погроз вчинити підрив мосту поліція поставилася серйозно). Белько професійно володів зброєю; незважаючи на загальний неадекватний стан – робив безпечні постріли у повітря, аби прикути до себе увагу (не спрямовував ствол у бік машин та людей), а потім влучним пострілом збив квадрокоптер поліції. То зброя робить людину більш сильною і рішучою, змінює свідомість?

Очевидно, що так воно і є, і це вже дослідили кінематографісти. Пригадаємо вже призабутий фільм Володимира Хотиненка «Макаров» (1993 р.). За сюжетом, поет на прізвище Макаров (актор Сергій Маковецький) стає власником пістолета системи «макаров» і це кардинально змінює його життя. Сакраментальна фраза з фільму: «макаров нужен?». Не пістолет служить герою фільму, а навпаки людина нібито розчиняється у зброю і стає її заручником. В решті-решт поет себе уявляє одним з патронів у обоймі, і гине. Як писав анонімний кінокритик (мов. оригіналу):         «Психоаналитическая” атмосфера усиливается в “Макарове” постоянным ощущением притягательности и страшной опасности, исходящей от вороненого “фаллического символа”, завернутого хозяином в полиэтилен».

Якщо відкинути зрозуміле мистецьке посилення, то наскільки зброя здатна змінити психологію та поведінку людини? Розглянемо відомий випадок з Сергієм Пашинським, відкинувши політичну і юридичну складові. Отже, у новорічну ніч абсолютно випадково в одному з сіл Васильківського району на Київщині перетнулися шляхи двох осіб – відомого політика і державного діяча та «аборигена» (місцевий потерпілий Хімікус мешкає у дачному кооперативі). Що саме між ними відбулося у ту ніч достеменно громадськості не відомо, і навряд чи слідство це коли небудь встановить. Але у Пашинського був «Глок», з нього і було зроблено постріл в ногу постраждалого Хімікуса. Це, мабуть, єдиний «твердий факт» за очевидним наслідком. А якби пістолета, яким Пашинський володіє на законних підставах, не було зовсім? Не усі ж автомобілісти мають при собі зброю. То як би розгорталися події? Щось підказує – градус агресії був би меншим, Пашинський би діяв більш обережно, обрав би іншу тактику комунікації.

Якщо у суспільстві певна частина населення є озброєною, а інша – ні,  то виникає ситуація «нової нерівності», що досі випадала з ока українських соціологів. Озброєна сторона відчуває перевагу і може діяти більш зухвало у конфліктній ситуації. Можливо потрібно озброїти геть усіх? В США на 100 осіб – 88 стволів (в Україні – близько 12, якщо враховувати по максимуму усю легальну і нелегальну зброю). От цікаві соціальні експерименти на предмет того, аби «Кольт зробив усіх рівними»: мерія міста Кеннесо в штаті Джорджія (США) через зростання злочинності затвердила правило, аби мешканці мали вдома і при собі зброю. У штаті Вісконсіс (США) також існує обов’язок громадян мати зброю для самооборони. Відсутність у громадянина зброї породжує у цьому штаті обов’язок сплати відповідного податку «на захист». Вважається, що громадянин сам повинен себе захищати. Якщо він покладає цю функцію на штат – він зобов’язаний сплачувати відповідний податок, розмір якого достатньо високий.

У США, у тих штатах, де дозволено скритне носіння зброї, загальний рівень злочинності менший на 22%, рівень вбивств – на 33%, грабежів – на 37%, тяжких тілесних ушкоджень – на 14% порівняно з тими штатами, де такого дозволу немає! Великобританія у 1997 році ввела заборону на носіння зброї – злочинність з використання зброї зросла більше ніж на 100%! За цей час (1997-2003 рр.) кількість злочинів із застосуванням насильства зросла на 88%; озброєних нападів на 101%; зґвалтувань – на 105%; вбивств – на 24%. Отже,  принцип рівності по відношенні до зброї нібито працює. Хоча і стає трохи моторошно. Геть озброєне суспільство це вже щось інше, ніж те, до якого ми звикли.

Проте більшість країн іде зворотним шляхом – намагається позбавити населення бодай нелегальної зброї. Україна на роздоріжжі: з одного боку, поліція кожного року збирає близько 2 тис. незареєстрованих стволів (маленький відсоток від наявної зброї), з іншого – вимога громадських кіл прийняти закон про володіння зброєю і зробити її доступною усім «нормальним» українцям. В Україні на сьогодні немає окремого закону, яким регламентується право громадян на придбання та зберігання цивільної зброї. Ця сфера регулюється наказом Міністерства внутрішніх справ №622. Але є проекти закону і відповідні лобісти. Гальмуючим фактором для легалізації масового озброєння населення є громадська думка. Лише 18% опитаних українців підтримувало ініціативу легалізації купівлі вогнепальної зброї, за даними соціологічної групи «Рейтинг» 2017 року.

Тим не менш, в Україні вірогідність зустріти у неприємній ситуації  озброєну людину є доволі високою. За оцінками експертів, в країні на руках від 4 до 5 млн. одиниць зброї (за даними аналітичної компанії Small Arms Survey, в Україні у 2017 році сумарно легальної та нелегальної зброї у населення було близько 4,4 млн одиниць). Близько 1 млн. одиниць – це законно придбана зброя, яка зареєстрована належним чином і проходить перереєстрацію кожні три роки. Українці щорічно купують 70-100 тис. одиниць зброї. Пік прийшовся на 2014 р., коли весною і влітку у деяких магазинах продажи зброї збільшилися у десятки разів. На порозі війни, відчуваючи, що держава не виконує свої функції, певна частина населення почала інтенсивно озброюватися. Тільки дозволів на володіння зброєю у цій рік було надано 240 тис. Варто усвідомлювати: людина, що купує зброю, психологічно вже готова її застосовувати. З якими пластами свідомості, передусім, пов’язується бажання володіти зброєю? Це – страх, невпевненість, агресія, воля до панування, тобто є зв’язок з емоціями підсвідомості. Вони і вибухають під час конфліктів й посилають імпульс натиснути на спусковий гачок. Усвідомлення того, що зброя може бути і на іншому боці – пригальмовує темні шари психіки.

Чорний ринок зброї є більш об’ємним. Із зони бойових дій на територію України потрапило, за деякими оцінками, від 700 до 800 тис. одиниць вогнепальної зброї. На сьогодні 70% чорного обігу зброї складають одиниці з фронту. В тил «відкочується» не тільки «легка», але й «важка» зброя – гранати, гранатомети, вибухівка, автоматична зброя. Особливу небезпеку, на наш погляд, становлять гранати, бо вони компактні, їх легко «списати» в умовах бойових дій, і вони у великій кількості розповзаються по країні в кишенях та сумках, як ті таргани. Кожного тижня (іноді частіше) кримінальна хроніка включає повідомлення про кидок гранати в тилу. Їх використовують під час сімейних конфліктів, у кримінальних розбірках, як засіб помсти або заряди підриваються випадково через  необережність. Ось типовий приклад: в жовтні 2019 р. в Мар’їнці, що в Донецькій області, чоловік (51 рік) підірвав себе і дружину (49 років) під час сварки. Обидва загинули. Ви пригадуєте таке раніше, аби прості люди вирішували спір використовуючи бойову гранату?

Українці мають право придбати та зареєструвати гладкоствольну зброю з довжиною стволу від 45 см з 21-річного віку – це, наприклад, рушниці, а також нарізну зброю із загальною довжиною від 80 см з 25 років – мова вже про гвинтівки та карабіни. Таке озброєння кваліфікується як мисливське. Короткоствольна зброя заборонена для легального обігу, але де-факто є на руках. За даними «Української асоціації власників зброї», в Україні на руках громадян перебуває щонайменше 300 тисяч лише травматичних пістолетів. Щоправда, формально вони можуть бути легалізовані не кожним громадянином. Травматична зброя з гумовими кулями має видаватися працівникам суду, особам, залученим у кримінальних процесах, журналістам, міліцейським дружинникам. Хоча на практиці вона виявляється у широкого кола осіб. Існує також так звана нагородна зброя. Вона також іноді стріляє. Відомий випадок, коли доброволець АТО Аміна Окуєва поцілила в нападника на її чоловіка, Адама Осмаєва, з нагородної зброї, врученої їй міністром внутрішніх справ.

Проблема з озброєнням суспільства існує, а от ясного вирішення – немає. Роззброїти – нереально, озброїти геть усіх бажаючих також не краща ідея. Маємо, мабуть, розвивати культуру володіння зброєю, що в наших умовах звучить трохи сюрреалістично. Культурі зброї можна повчитися у Швейцарії – вона один з лідерів у світі з кількості стволів на руках у населення, причому, мається на увазі справжні бойові штурмові гвинтівки. За законами країни, кожний, хто відслужив строкову службу, може повернутися до дому з гвинтівкою образно кажучи на плечі, і зберігати її вдома. Але де ми, а де Швейцарія… Швейцарський соціум є особливий, він не знав геноциду, двох світових війн і становить певний зразок, навіть, для країн «золотого мільярду». А в Україні тільки прокинувся масовий потяг до володіння зброєю, а там він вже залишився в історії. На сьогодні 80% швейцарських дембілів взагалі відмовляються повертатися до цивільного життя зі зброєю.

В Україні тенденція до озброєння виглядає наступним чином: у верхніх прошарках є нагородна зброя, офіційні дозволи на носіння зброї для самозахисту, крупні бізнесмени, як правило, або мають власних озброєних бодігардерів, або приватну зброю, чи обидва варіанти разом. Багаті готові викласти чималу суму грошей за придбання сучасної зброї відомих виробників світу. В низах особливу активність проявляють дрібні підприємці для самозахисту, охорони бізнесу й майна. Звичайно, існує озброєний криміналітет. Злочинці давно вже вирішили для себе питання зброї, тепер у них в тренді використання вибухівки, наприклад, для підриву банкоматів. В принципі, навіть легалізація зброї не збільшить відповідні показники криміналітету, бо цей світ вже насичений стволами. І ще така закономірність – в умовах кризи, невизначеності, слабкості держави формується інтерес до власної зброї. Населення озброюється, і для цього є легальні шляхи. Нарізний карабін, який був в руках Белька, хоч і нібито мисливська зброя, але зі значним вражаючим ефектом і точністю пострілу, це не дитяча забавка. Чи є в Україні великий звір для такої зброї, і у такій кількості? – Ми ж не Африка.

Магазини зброї пропонують сотні зразків з усього світу, для прикладу кілька карабінів, що рекламуються, за ціною від 120.000 до 300.000 грн. Фірми забезпечують безкоштовну доставку. Реєстрація не становить великої проблеми.

Висновок такий: зброя у цивільному житті, дійсно, змінює психологію та манеру поведінки особи, є фактором і особистої безпеки, і суспільної небезпеки одночасно. Наявність зброї та озброєних чоловіків (жінки значно рідше озброюються) є самостійною реальністю, на яку варто зважати і соціологам, і юристам,  і поліції, і політикам. А кіно – це дзеркало суспільства й сучасної людини, іноді воно може ставити діагноз сучасності та випереджати події. Дивимося, дослухаємося, зважуємо, робимо висновки.

 

Професор Рущенко Ігор


Зброя і людина

Теги
Интервьюирование — процесс опроса респондента интервьюером, равно невыносимый для обоих, поскольку первый мнения не имеет, но вынужден высказывать, а второй имеет, но вынужден скрывать.