У травні 2014 року Петро Порошенко, який обіцяв закінчити війну за два тижні, отримав 54,7 % підтримки в першому турі президентських виборів практично у всіх регіонах України. Люди розуміли, що перед обличчям можливої повномасштабної військової експансії з боку Росії конче необхідні легітимний президент і відновлені владні структури.
Що через п’ять років призвело тріумфатора 2014 року до нищівного програшу опоненту, який не мав вагомого політичного досвіду? Що змусило людей, попри регіональні, ментальні, етнокультурні та інші відмінності, проголосувати схожим чином майже у всіх регіонах і вікових категоріях?
Насамперед п’ять великих надій, породжених Революцією Гідності, жодна з яких не виправдалася.
До того ж, як показують соціологічні дослідження, вони перетворилися на п’ять величезних розчарувань.
Розчарування 1. Не було припинено війну. Усі соціологічні опитування показують, що мир є для українців першим пріоритетом. Люди втомилися від війни, але обіцяний мир не настав, і війна триває. Війна на Донбасі стала кривавою раною, призвела до загибелі понад 13 000 людей. У Каразінському університеті встановлено меморіальну дошку, на якій імена п’ятьох загиблих молодих людей, випускників університету. На Харківському кладовищі ціла алея із сотнями могил воїнів, полеглих у боях на сході України. Понад 1 500 000 людей залишили свої будинки, квартири, населені пункти і стали внутрішньо переміщеними особами (фактично біженцями), що живуть у неприйнятних умовах. І кінця війні не видно.
Розчарування 2. Не підвищився рівень життя, не покращились умови життя. Люди розуміли, що війна вимагає жертв, і готові були терпіти. Але після п’яти років вони не побачили реальної перспективи поліпшення свого життя: страждають від низьких зарплат, високих цін і тарифів, від відсутності нормальних можливостей ведення бізнесу. Мільйони українців виїхали на заробітки за кордон: у Польщу, Росію, Іспанію, Португалію, Італію та інші країни, щоб прогодувати свої сім’ї.
Розчарування 3. Після Революції Гідності всупереч обіцянкам «жити по-новому» в країні триває масштабна корупція, в якій замішано багато представників панівного класу. Хоча створено величезну кількість спеціальних органів, покликаних боротися з корупцією, відчутних результатів непомітно.
Розчарування 4. Люди на Майдані виступали за справедливість, проти привілейованого статусу політичних еліт, які отримують з приватизації державної влади економічні дивіденди. Люди виступали проти кричущої соціальної і майнової нерівності. Але багаті стали багатшими, а бідні – біднішими. Україна залишається країною з дуже високим рівнем нерівності, із зухвало розкішним рівнем споживання багатих верств.
Розчарування 5. Непослідовність і неефективність проголошених реформ. Було оголошено реформи, спрямовані на перетворення основних соціальних інститутів — судової системи, правоохоронних органів, органів охорони здоров’я, освіти, податкової системи, виборчої системи тощо. Жодна з реформ не реалізувалася, люди погано розуміють їхній зміст і спрямованість, не бачать результатів і не підтримують.
Усі ці розчарування спричинили масове протестне голосування на президентських виборах, «електоральний Майдан», за чиїмось влучним визначенням. Люди голосували за нового кандидата, оскільки в старому бачили персоніфікацію влади, яка не виправдала очікувань та розчарувала їх.
Перед виборцями постав складний вибір: продовжувати пострадянський неопатримоніальний status quo, що загрожує стати нескінченним, або необачно зробити крок назустріч ризикам і непередбачуваності, але з шансами на зміни, на радикальне перезавантаження влади.
І українське суспільство зробило відчайдушний стрибок у неоднозначність і невизначеність.
З якими настроями це зроблено?
Насамперед з величезною недовірою до всіх інститутів влади. Новій владі необхідно завойовувати довіру людей, шукати нові, більш ефективні форми й канали комунікації з людьми. Але проблема в тому, що майже всі центральні телевізійні канали перебувають у приватних руках, належать супербагатим людям, які прагнуть контролювати парламент, виконавчу владу, місцеве самоврядування та засоби масової інформації.
Друга особливість української масової свідомості – ідеологічна амбівалентність. Немає єдності щодо пріоритетної моделі соціально-економічного розвитку. Велика частина суспільства тяжіє до національно-демократичної ідеології. Значна частина зараховує себе до тих чи інших версій ліво-консервативних поглядів. По 2–3 % у лібералів і націоналістів. Більше половини громадян взагалі не може віднести себе до тих чи інших ідейних течій. Це є поживним ґрунтом для популізму, ускладнює усвідомлену мобілізацію суспільства навколо тих чи інших стратегічних програм соціально-економічної модернізації, без чого динамічне і стабільне економічне зростання неможливе.
Велику проблему представляє геополітична роздвоєність масової свідомості. Довгий час прихильників східного (проросійського) і західного (проєвропейського) векторів було приблизно порівну.
Зараз суспільні настрої дещо змістилися на користь зближення з НАТО та ЄС. Але, як показують результати соціологічних опитувань, впевненої переваги геополітичного вектора немає, і, як справедливо побоюються соціологи, у разі оголошення референдуму суспільство може істотно розколотися і фрагментуватися.
Подолання цих настроїв – серйозні виклики для політичного класу, що трансформується, для нових панівних еліт.
«Електоральний Майдан» знову оживляє надії, породжені Євромайданом. Не можна допустити їхнього перетворення на нові розчарування.
Результати позачергових парламентських виборів здатні вивести Україну зі стану соціально-політичної біфуркації. Якою мірою вони зможуть задовольнити запит суспільства на зміну політичних еліт і радикальне перезавантаження системи влади? Чекати залишилося недовго.
