Дзеркало суспільства

Євген Головаха

Без знання громадської думки неможливо ефективно управляти суспільством. Із високим ступенем достовірності таке знання отримує порівняно молода та надзвичайно важлива й перспективна наука – соціологія. Коли вона виникла і як розвивалася? Якими перспективними дослідженнями займаються сучасні соціологи, зокрема вітчизняні? За якими критеріями визначають соціологічні служби, котрим можна довіряти? Чи щасливі українці і як за роки Незалежності змінились їхні політичні орієнтації та соціальне самопочуття? Про це й інше в ефірі програми «Наука ХХІ» (спільний проект Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти та парламентського телеканалу «Рада») розповів заступник директора з наукової роботи Інституту соціології НАН України член-кореспондент НАН України Євген Головаха.

«Предмет соціології існував завжди, але досліджували його філософи, політичні мислителі й навіть письменники. Чимало фахівців цікавилися соціальними проблемами, але останні стали предметом окремої науки тільки порівняно нещодавно, — говорить гість студії. — Соціологія — одна з наймолодших наук. Термін на її позначення виник лише в ХІХ столітті. Його запровадив французький науковець Оґюст Конт. До речі, він зробив це всупереч усім правилам, які на той час існували. Обидві частини терміну повинні були походити або з давньогрецької мови, або з латини. А Конт поєднав одне латинське (socio — суспільство) й одне грецьке (logos — знання) слово, чим викликав обурення багатьох колег.

Насправді наша наука могла називатися, наприклад, політологією, але нині всі фахівці, які займаються дослідженнями в цій галузі, погоджуються, що „соціологія“ — чудова назва, і Конт геніально це передбачив.

У ХІХ столітті домінувала точка зору, згідно з якою науково пояснити можна все. Дотримувався її і Конт, який вважав, що соціологія має будуватися за зразком природничих наук. Він, до речі, так її і називав — „соціальна фізика“. Але в подальшому виявилося, що ототожнювати соціологію з природничими науками було вкрай недоцільно».

«В Україні соціологія почала розвиватися дещо пізніше, — продовжує Євген Головаха, — хоча на наших теренах, як і в усій Європі, у ХІХ столітті теж були помітні в науці постаті, які досліджували соціальні проблеми. Щоправда, знов-таки, радше як філософи й письменники. Серед них — Михайло Драгоманов, Іван Франко. І лише наприкінці ХІХ століття, коли соціологічне знання вже викладали у класичних європейських університетах, стала можливою поява такого блискучого вченого, чи не найпершого з українських соціологів Богдана Кістяківського [1868–1920]. З ним консультувався, напевно, найвідоміший із соціологів усіх часів і народів Макс Вебер [1864–1920].

До слова, в царській Росії хоч і відбувалися, наприклад, опитування робітників (бо соціологи цікавляться насамперед проблемами суспільства: добре чи погано живуть громадяни, чого потребують і так далі), але саму науку не заохочували, тому потужні кафедри соціології в російських університетах були явищем рідкісним. Те, що, фактично, соціологічними дослідженнями займався Кістяківський або відомий український історик і перший президент Михайло Грушевський чи їхні учні, ще не означало, що соціологія в Україні інституціоналізувалась як галузь науки — на зразок фізики, математики чи біології. Довгий час вона розвивалася на кафедрах філософії, які працювали практично в усіх класичних університетах.

Першу українську науково-дослідну установу соціологічного профілю — Український соціологічний інститут у Празі — на початку 1920-х років створив Михайло Грушевський [1866–1934]. Очолив Інститут Микита Шаповал [1882–1932], автор «Загальної соціології» — першого підручника з соціології, написаного українською мовою. Це був дуже важливий крок до інституціоналізації соціології в українському науковому середовищі. Інститут проіснував кілька років, і впродовж усього часу — за кордоном.

На українських теренах проводились окремі соціологічні дослідження. Одна з найцікавіших постатей цього періоду — історик Катерина Грушевська [1900–1943], донька Михайла Грушевського. Вона доклала чимало зусиль, аби здобутки світової соціології увійшли в український культурний простір. Але після батькової смерті, на початку 1930-х років, її, на жаль, репресували, а соціологічні студії, які вона очолювала, було припинено.

Згодом у СРСР соціологію оголосили «буржуазною наукою» і, фактично, заборонили та замінили її «історичним матеріалізмом» — однобічною теорією, в межах якої без конкретних соціологічних досліджень виявилося неможливим вирішувати багато соціальних проблем. Тому на початку 1950-х років соціологію змушені були «реабілітувати», в університетах Москви та Ленінграду запрацювали відповідні кафедри. В Україні це сталось уже в 1960-х роках. Зокрема, в Інституті філософії АН УРСР [нині — Інститут філософії імені Г. С. Сковороди НАН України] було створено перший окремий соціологічний науковий підрозділ — відділ соціологічних досліджень, який очолив Мирослав Попович [1930–2018], пізніше — директор Інституту філософії, академік.

Із цього й почалася соціологія в сучасній Україні, а в період Незалежності нам стало ще легше працювати — в дослідницькому плані. У радянські часи було заборонено опитували громадян з політичних питань, хоча вже протягом перебудови, наприкінці 1980-х років, соціологи цікавились у респондентів, чи потрібна, наприклад, Комуністична партія. Щоправда, це спричинило великий скандал, та все ж.

До розвалу СРСР соціологія розглядалась — і, відповідно, інституціоналізувалась — як прикладна наука. А от у 1990-х роках розпочалися серйозні фундаментальні дослідження. Перший в Україні факультет соціології було створено в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна, другий — в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Це дало змогу готувати науковців із власне соціологічною освітою, оскільки жоден із фахівців, які сформувались у радянський період, її не мав. Серед нас були й філософи, й історики, і навіть математики. Тому що соціологія, з одного боку, потребує математичного знання (необхідно опанувати теорію імовірності, математичну статистику тощо), а з іншого — серйозної гуманітарної підготовки.

Станом на початок 1990-х років у структурі Інституту філософії працювало вже ціле соціологічне відділення, до складу якого входили три відділи. І в 1990 році було ухвалено рішення про створення академічного Інституту соціології [нині — Інститут соціології НАН України].

Відтоді в незалежній Україні остаточно сформувалися дві наукові школи в галузі соціології. Одна з них — школа соціальної психології, з якої вийшов і я сам як аспірант, котрий займався дослідженнями в галузі соціології особистості та життєвого шляху. Це надзвичайно цікавий науковий напрям, у нашому Інституті працює відділ соціальної психології, в якому учні фундаторки цієї школи члена-кореспондента НАН України Лідії Василівни Сохань продовжують її справу. Засновником другої соціологічної наукової школи — школи професійних орієнтацій і професійної діяльності — був перший серед українських учених соціолог за фахом Вілен Пилипович Чорноволенко. Чимало цікавого за цим напрямом було зроблено ще за часів СРСР.

Сьогодні вчені Інституту соціології НАН України працюють за кількома важливими напрямами, один із яких — дослідження соціальних структур, соціальної стратифікації та дуже гострої для нашого суспільства проблеми соціальної нерівності. В СРСР, як відомо, існували лише три соціальні прошарки — робітники, селяни та радянська інтелігенція. Проте в умовах суспільних перетворень, пов’язаних зі входженням приватної власності, бізнесу, політичного плюралізму, відбуваються надзвичайно цікаві процеси структурування українського соціуму. Всі ці питання досліджують мої колеги з відділу соціальних структур, яким завідує доктор соціологічних наук, професор Сергій Олексійович Макеєв.

Цікаві дослідження у нас здійснюються за ще одним досить потужним напрямом — у соціології культури. Йдеться про вивчення складного й суперечливого процесу зміни культурних стереотипів, соціально-культурної діяльності, системи спілкування між людьми, мовних та етнонаціональних проблем. Ці дослідження потрібні, адже культура незалежної України суттєво відрізняється від радянської. Раніше, наприклад, домінантною діяльністю було приватне спілкування, люди приділяли йому чимало свого особистого часу. Зараз ця домінанта зазнала змін: доводиться більше працювати для забезпечення своїх потреб, а крім того, частиною нашого повсякдення стало спілкування в Інтернеті, зокрема в соціальних мережах. Перед кожним користувачем це відкриває можливість комунікувати не лише зі своїм безпосереднім оточенням, а й з усім світом.

Один із головних напрямів роботи Інституту соціології НАН України — моніторинг соціальних змін, започаткований іще на зорі Незалежності — 1992 року — з ініціативи соціолога Наталії Паніної [1949–2006]. У межах цього моніторингу ми за численними параметрами відстежуємо, як змінюється українське суспільство. Останнє опитування проводилось у 2018 році.

Порівнюючи результати різних років, ми бачимо, що все не так погано, як вважають деякі наші песимістично налаштовані співгромадяни, особливо в передвиборчий період. Про це об’єктивно свідчать показники соціально-психологічної атмосфери в суспільстві та реальні зміни у способі життя українців. Ми з Наталією Паніною колись створили методику визначення інтегрального індексу соціального самопочуття населення (індекс — це показник, що підсумовує окремі індикатори в різних сферах життя, тобто сумарний показник). Запитуємо респондентів, чи вистачає їм соціальних благ, починаючи від нормального харчування й закінчуючи участю в культурному житті.

Якщо проаналізувати тенденцію, то найгірша, майже катастрофічна, ситуація за цим показником була наприкінці 1990-х років, коли більшості населення бракувало майже всіх соціальних благ. Близько 80% українців перебували на рівні соціальної депривації, тобто відокремленості від соціальних благ. Зараз таких людей у нашому суспільстві не більше 30%. Попри глибоку економічну кризу, передусім у 2015-2016 роках, попри те, що Україна втратила майже 20% промисловості, а частину її території тимчасово окуповано, сьогодні показник соціального самопочуття вищий, ніж у 2013 році. Поліпшився він, у першу чергу, в представників усіх верств населення, які працюють. Меншою мірою це стосується сільської місцевості, більшою — малих підприємств і працівників, залучених у сферу бізнесу, а також фахівців, які займаються інтелектуальною діяльністю (наука, культура). Пенсіонерів, які не працюють, це, на жаль, не стосується — вони зараз перебувають у дуже важкому становищі.

Згідно з даними соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України, 60% українців почуваються щасливими, хоча серед європейських країн ми посідаємо за цим показником останнє місце. Хоча все-таки не можна сказати, що українці — нещасна нація. Звичайно, щоб досягти такого рівня відчуття щастя, як, наприклад, у Данії (90%), нам потрібно багато працювати. Але є підстави стверджувати, що останні 30 років не минули даремно для нашого суспільства. Так, у нас, що дуже важливо, знижується рівень соціального цинізму — нехтування соціальними правилами й законами, зневажливого ставлення до інших людей. І це теж запорука нормального розвитку українського суспільства.

Принципові зміни стались останнім часом, особливо порівняно з 2012-2013 роками, стались у політичній царині. Якщо раніше панувала суспільна амбівалентність щодо політичного вектору України, а рух на Схід і Захід розглядались як рівнозначні напрями розвитку (через це ми понад 20 років і тупцювали на місці), то нині понад 50% громадян обирають орієнтацію на Європейський Союз. Не більше чверті українців — 22-23% вважають, що нашій країні варто було би приєднатися до союзу Росії з Білоруссю, проте раніше цієї думки дотримувалися понад половина респондентів.

Водночас, наші співрогромадяни поки що не мають довіри практично до жодного з політичних інститутів. Не в останню чергу тому, що політичні реформи відбуваються дуже повільно. З іншого боку, свого часу українці схвально сприймали реформу поліції, хоча позитивні оцінки діяльності правоохоронців знизилися. Досить суперечливим є ставлення до медичної реформи, зокрема й через те, що для наших людей пропоновані нововведення залишаються своєрідною terra incognita. А от на децентралізацію чимало громадян покладають надії, бо розуміють, що вона здатна реально змінити ситуацію на місцях. Тому їхнє ставлення до цієї реформи радше позитивне, ніж негативне«.

Відповідаючи на запитання ведучої, Євген Головаха пояснив, що Інститут соціології НАН України не виконує досліджень, зокрема рейтингових політичних, для приватних замовників. За цим останні звертаються до різних комерційних соціологічних служб. «Саме тому ми [вчені Інституту соціології НАН України] можемо виконувати роль арбітрів. Зрозуміло, не всім соціологічних службам і даним можна довіряти. Деякі компанії створюються як „одноденні“, спеціально для того, щоб заробити на виборах, інші — взагалі не проводять жодних досліджень. Але світова практика підказує, кому з соціологів можна довіряти. Перший критерієм тут є акредитація при міжнародних організаціях, які об’єднують центри опитувань із різних країн світу. Серед таких організацій, зокрема, Світова організація опитувань (WIPOR) та Європейська організація опитувань (ESOMAR). Умови акредитації при них досить жорсткі.

Дослідницькі центри, що працюють лише в межах нашої держави і мають достатній потенціал для проведення опитувань на належному рівні, можуть отримати акредитацію від Соціологічної асоціації України.

Перш ніж оприлюднити соціологічні дані, ЗМІ мають поцікавитися, чи має та або інша служба підстави для здійснення досліджень, де її акредитовано, хто нею керує і який фаховий досвід він/вона має, хто є членами її команди, як давно ця служба працює. Якщо вона має 20 і більше років досвіду, а в її складі працюють фахові соціологи, то результатам опитувань, виконаних ними, гарантовано можна довіряти».

За словами Євгена Головахи, непересічне значення для становлення й розвитку соціології в Україні мало співробітництво з іноземними колегами: «Коли ми тільки починали, то дуже відставали від світу, потрібно було багато чого надолужити. Почнемо з того, що навіть фахової літератури спершу майже не було. Тепер усе інакше. Я, наприклад, беру участь у Європейському соціальному дослідженні, котре охоплює весь континент, у тому числі й Україну, та передбачає проведення всеєвропейського опитування раз на два роки. Ми долучилися до цього проекту 15 років тому і вже провели 5 опитувань. Мої колеги, які досліджують соціальні структури, є учасниками всесвітнього проекту ISPP. Його завдання — простеження соціальних змін за різними показниками, зокрема аналіз світових соціальних структур і вивчення проблеми нерівності. Ще один міжнародний проект за багаторічної участі українських соціологів — фахівців Центру „Соціальний моніторинг“, очолюваного [завідувачем відділу моніторингових досліджень соціально-економічних трансформацій Інституту економіки та прогнозування НАН України кандидатом соціологічних наук] Ольгою Михайлівною Балакирєвою, — має назву „Світові цінності“. Все це означає, що українська соціологія відповідає світовим стандартам.

Крім того, мене дуже тішить, що в Україні виросло ціле покоління молодих талановитих учених, чимало з яких працюють на рівні європейських професорів соціології та тісно взаємодіють із зарубіжними колегами — спільно виконують дослідження і публікують наукові статті у престижних фахових виданнях, читають лекції. Причому такі вчені з’являються не лише у великих наукових центрах — Києві, Харкові, — а й у Львові, Одесі та багатьох інших містах».

Джерело
Теги
Мотивы подчинения — страх, расчет и совесть. Первый преобладает в тоталитарном сообществе, второй — в демократическом, третий — в утопическом.